Отто Вагнер – видатний австрійський архітектор, чия діяльність суттєво вплинула на вигляд Відня та розвиток європейської архітектури. Один із ключових представників Віденського сецесіону, він прагнув до поєднання естетики з практичністю, впроваджуючи новаторські ідеї у проєктування. Вагнер рішуче відстоював функціональний підхід до будівництва, закладаючи фундамент сучасної архітектури. Його роботи, що гармонійно поєднують історичні мотиви та інноваційні конструктивні рішення, і сьогодні прикрашають архітектурне обличчя австрійської столиці. Далі на ivienna.info.
Ранні роки та навчання Отто Вагнера
Отто Коломан Вагнер народився 13 липня 1841 року в заможній віденській родині, де отримав належне виховання та освіту. З юних років він виявляв інтерес до мистецтва та архітектури, що визначило його подальший життєвий шлях. У 1857 році, у віці 16 років, Отто вступив до Віденського політехнічного інституту, де розпочав свою професійну освіту в галузі архітектури.
Після двох років навчання у Відні, за порадою відомого архітектора Теофіла Гансена, Вагнер вирушив до Берліна, щоб продовжити навчання в Королівській академії архітектури. Цей період став важливим етапом у його становленні як архітектора, адже він мав можливість ознайомитися з різними архітектурними стилями та течіями, що панували в той час у Європі.
У 1861 році Вагнер повернувся до Відня та вступив до Академії образотворчих мистецтв, де його наставниками стали відомі архітектори Август фон Сікардсбург та Едуард ван дер Нулль. Під їхнім керівництвом він поглибив свої знання з архітектури та мистецтва, а також отримав практичний досвід, беручи участь у різних будівельних проєктах. У 1864 році під керівництвом Людвіга Фьорстера та Теофіла Хансена він взяв на себе перші завдання в ролі керівника будівництва.
Особисте життя архітектора
Отто Вагнер, видатний архітектор, мав складне та насичене особисте життя. У 1867 році він поєднав свою долю з Жозефіною Домхарт, дочкою віденського ювеліра, з якою у нього народилися дві доньки – Сюзанна та Маргарет, що, на жаль, померла в дитинстві. Цей шлюб, однак, не став останнім у житті Вагнера.
У 1884 році Вагнер одружився вдруге, обравши за дружину Луїзу (Алоїзію Йозефу Анну) Штіффель, колишню гувернантку своєї доньки Сюзанни. У цьому шлюбі народилося ще троє дітей – Штефан, Алоїзія (Луїза) та Крістін. Його другий шлюб тривав до кінця життя архітектора.
Отто Вагнер був батьком аж сімох дітей. Окрім офіційних шлюбів, він мав стосунки з Софі Паупі, дочкою богемського пивовара, від яких народилися двоє синів – Отто Еммеріх та Роберт Коломан. Ці позашлюбні зв’язки свідчать про складну та багатогранну особистість архітектора, який не завжди дотримувався загальноприйнятих норм.
Пошуки власного стилю
Ранні проєкти Отто Вагнера були виконані в стилі історизму, проте вже в будівлях Länderbank (1882-1884) та Villa Wagner I (1886-1888) проявилися перші відхилення від класичних канонів. У пошуках власного стилю, натхненний ідеями Готфріда Земпера, Вагнер розробив концепцію «вільного Відродження», яка поєднувала історичні форми з інноваційними підходами.
Поворотним моментом у кар’єрі Вагнера стала перемога в конкурсі на проєкт набережної Дунайського каналу в 1892-1893 роках, хоча цей проєкт так і не був реалізований. Однак, він отримав замовлення на будівництво міської залізниці Vienna Stadtbahn. Це замовлення стало його тріумфом і закріпило його статус ключової фігури у містобудуванні Відня.
З 1894 року Вагнер викладав в Академії образотворчих мистецтв, де його учнями були майбутні члени Віденського сецесіону, зокрема Йозеф Марія Ольбріх, Йозеф Гофман та Коломан Мозер. Наприкінці 1890-х років Вагнер остаточно відійшов від академічних традицій, виклавши свої новаторські погляди в маніфесті «Сучасна архітектура» (1896), де проголосив: «Те, що непрактично, не може бути красивим».
Отто Вагнер і віденський сецесіон
Отто Вагнер відіграв ключову роль у формуванні архітектурного обличчя Відня на межі століть. У 1899 році він вийшов із Künstlerhaus та приєднався до Асоціації австрійських художників сецесії, залишаючись її членом до 1905 року. Девіз сецесіоністів – «Кожному часу своє мистецтво. Мистецтву його свобода» – цілком відповідав його переконанню в постійному розвитку мистецтва та архітектури.
Архітектор був частим гостем Café Museum, де обговорював новітні ідеї та філософські концепції з провідними митцями та інтелектуалами свого часу. Його архітектурні пошуки отримали високу оцінку серед сецесіоністів, які підтримували його проєкти. Він співпрацював із колишніми учнями та колегами – Йозефом Марією Ольбріхом, Йозефом Гофманом і Коломаном Мозером. Будівля сецесії, спроєктована Ольбріхом у 1898 році, мала очевидні паралелі з Павільйоном судів Віденського міського вокзалу Вагнера (1898), в будівництві якого також брав участь Ольбріх.
Відданість та дружба в сецесіоні
З Густавом Клімтом у Вагнера були теплі дружні стосунки. Він навіть володів однією з його картин – «Мовчання» (бл. 1898), що залишалася у власності доньки Вагнера Крістіни щонайменше до 1945 року. Вважається, що архітектор придбав її на Другій виставці Асоціації австрійських художників у 1898 році. На жаль, після конфіскації квартири Крістін Вагнер у 1945 році картина вважається втраченою.
У 1905 році Вагнер разом із так званою «Групою Клімта» залишив сецесію. Визнання його внеску в мистецтво підтвердилося під час святкування його 70-річного ювілею в 1911 році. Художники групи подарували йому диплом, оформлений Альфредом Ліхтварком, прикрашений мініатюрами Клімта, а також унікальне портфоліо еротичних малюнків, серед яких була й робота Клімта. Згодом Вагнер розмірковував про можливий продаж цього портфоліо, але невідомо, чи дійсно здійснив цей намір.
Пізня архітектурна діяльність Вагнера
Пізній період творчості Отто Вагнера визначався принципом функціональності та раціональності. Архітектор свідомо відмовився від зайвого декору, використовуючи сучасні на той час матеріали – скло, залізо та алюміній. Його прагнення до утилітарності яскраво відобразилось у таких видатних проєктах, як Поштова ощадна каса (1904–1906, 1910–1912) та Церква Святого Леопольда на Штайнгофі (1902–1907), що стали знаковими прикладами нової архітектури.
Однак експерименти Вагнера не завжди знаходили розуміння. Використання скла та бетону в релігійній архітектурі спричинило хвилю критики. До роботи над оздобленням церкви він залучив Коло Мозера, який створив проєкти вітражів, але його задум вівтаря так і не був реалізований.
Між 1900 і 1908 роками архітектор запропонував низку інноваційних проєктів для перепланування Карлсплацу. Його ідеї знаходили підтримку серед художньої спільноти: у 1909 році Густав Клімт писав Емілії Флоге, що Вагнер, ймовірно, зведе музей на цій площі. Проте всі його проєкти були відхилені. На захист архітектора встали Клімт, Гофман, Дейнінгер та інші діячі мистецтва, які 4 травня 1910 року організували зустріч у великій залі Товариства торгівлі Нижньої Австрії. У запрошенні зазначалося, що мета зборів – «…врятувати наше рідне місто від втрати чудово задуманого витвору мистецтва…».
Попри зусилля митців, жоден із проєктів Вагнера не був реалізований. Проте його внесок у розвиток архітектури не залишився непоміченим: у червні 1913 року новостворена Ліга австрійських художників обрала його своїм почесним членом, а президентом організації став Клімт.
Архітектор помер 11 квітня 1918 року в будинку на Döblergasse 4 у Відні, який сам спроєктував і де займав увесь верхній поверх. Потім тут зроблять Архів Отто Вагнера при Академії образотворчих мистецтв. Його поховали в родинному склепі на цвинтарі Гітцінґ, також спроєктованому ним у 1881 році.
Пам’ять про Вагнера увічнена і в грошовому обігу: у 1986 році вийшла банкнота номіналом 500 шилінгів із його портретом, а на звороті було зображено будівлю Поштової ощадної каси.
Джерела: www.geschichtewiki.wien.gv.at, www.architektenlexikon.at, www.klimt-database.com, mahlerfoundation.org