Відень протягом століть був не лише культурним серцем Європи, але й потужним центром наукової думки, особливо в галузі медицини. Від перших анатомічних театрів до інноваційних дослідницьких лабораторій, медична школа стала колискою революційних відкриттів, плеяди видатних лікарів та науковців, чиї імена вписані в історію людства. Її стіни пам’ятають як палкі дискусії про нові теорії, так і кропітку працю над порятунком життів, відображаючи невпинне прагнення до знань та гуманізму, що й сьогодні визначають високі стандарти віденської медицини. Далі на ivienna.info.
Віденська медична школа: два століття впливу на європейську медицину
Термін “Віденська медична школа” охоплює два знакові періоди в історії медичної освіти, наукових досліджень та клінічної практики, що розквітли у медичних закладах Відня. Їхній вплив глибоко проник у Центральну та Південно-Східну Європу в період між XVIII та XX століттям.
Перший розквіт Віденської медичної школи припадає на XVIII століття. У цей час Відень став одним із провідних центрів медичної науки завдяки реформам в університеті та лікарнях. Акцент робився на клінічному спостереженні, патологічній анатомії та інтеграції теоретичних знань з практичною лікарською діяльністю. Видатні постаті цього періоду заклали основи сучасної клінічної медицини, а їхні методи навчання та підходи до діагностики та лікування поширилися далеко за межі Австрійської імперії.
Другий, не менш значущий період Віденської медичної школи припадає на XIX та початок XX століття. Цей час був відомий бурхливим розвитком науки, включаючи мікробіологію, фізіологію та фармакологію. Віденські медичні заклади стали піонерами у впровадженні нових діагностичних інструментів та хірургічних технік. Саме тут працювали вчені зі світовим ім’ям, чиї відкриття зробили революцію в розумінні та лікуванні багатьох захворювань. Їхні ідеї та розробки активно впроваджувалися в медичну практику по всій Центральній та Південно-Східній Європі, формуючи стандарти медичної допомоги та освіти.
Таким чином, Віденська медична школа являє собою не просто окремий навчальний заклад, а скоріше два послідовні, але взаємопов’язані періоди виняткового розвитку медицини у Відні. Її спадщина продовжує впливати на медичну науку та практику далеко за межами часу її розквіту, підкреслюючи важливу роль Відня у формуванні сучасної європейської медицини.
Зародження Віденської медичної школи
Історія першої Віденської медичної школи, що стала фундаментом для майбутніх медичних звершень Відня, бере свій початок у 1745 році. Саме тоді прониклива ерцгерцогиня Марія Терезія, прагнучи піднести рівень медицини при своєму дворі, запросила до Відня видатного голландського лікаря Герарда ван Світена. Цей мудрий крок став каталізатором для грандіозних змін.
Ван Світен, спираючись на власний досвід та бачення свого вчителя, знаменитого Германа Бургаве, зумів переконати імператорський двір у необхідності створення сучасної медичної установи. За щедрої фінансової підтримки Марії Терезії, у 1754 році у Відні відчинила свої двері перша «сучасна» клініка. Її організація стала втіленням прогресивних ідей того часу, спрямованих на поєднання теоретичних знань з безпосередньою практикою біля ліжка хворого.
Пізніше керівництво клінікою перейняв Максиміліан Штоль. Саме в стінах цієї новаторської установи розпочали свій шлях у велику медицину такі видатні постаті, як Леопольд Ауенбруггер, першовідкривач перкусії як методу діагностики, та Антон Шторк, відомий своїми дослідженнями в галузі фармакології та токсикології. За свідченнями історика медицини Фішера, плеяду важливих клінічних викладачів, що вийшли з цієї школи, також склали Жакен, Лож’є, Колін і Паллучі. До цього ж впливового кола вчених належав і Маркус Антон фон Пленчич, чиї праці з епідеміології мали велике значення для розуміння поширення захворювань.
Важливим етапом у розвитку віденської медицини стало заснування у 1784 році імператором Йосипом II першої Віденської загальної лікарні. Попри початкові організаційні труднощі, імператор проявив наполегливість і у 1809 році запросив до Відня Йоганна Петера Франка, талановитого реформатора, який зумів реорганізувати лікарню, відкривши тим самим нові горизонти для проведення масштабних медичних досліджень.
Саме в цей період відбулося становлення акушерства як самостійної дисципліни завдяки зусиллям Йоганна Лукаса Бура. А у 1812 році Віденський університет став першим у німецькомовному світі, де Георг Йозеф Бір заснував повноцінну кафедру офтальмології, започаткувавши системну підготовку фахівців в галузі лікування очних хвороб.
Таким чином, перша Віденська медична школа стала не просто місцем навчання лікарів, а справжнім епіцентром наукової революції. Відбувся фундаментальний зсув парадигми від натурфілософських спекуляцій до емпіричного наукового методу, що ознаменувало початок нової ери в історії медицини, де спостереження, експеримент та клінічний досвід стали головними рушійними силами прогресу.
Золота ера віденської медицини: розквіт Другої школи
У другій половині XIX століття Відень знову став епіцентром медичної думки, давши світові так звану Другу віденську медичну школу, або ж “молодшу” Віденську школу. Цей період ознаменувався відходом від застарілих уявлень про гуморальну патологію, хоча її відгомін ще відчувався у працях тогочасного світила – патологоанатома Карла фон Рокітанського, який, попри свої новаторські дослідження, все ще частково поділяв концепцію “Кразена”.
Проте, саме в цей час розквітла співпраця між Рокітанським та Йозефом фон Шкодою. Останній, з особливою ретельністю досліджуючи результати аускультації та перкусії на розтинах, став одним із перших, хто підтримав революційні теорії Ігнаца Філіпа Земмельвейса про причини післяпологової лихоманки. Не можна не згадати й Фердинанда фон Гебра, чиї ґрунтовні праці заклали основи сучасної дерматології.
Друга Віденська школа стала справжньою кузнею медичних талантів. У стінах Віденського університету та його клінік плідно викладали та проводили дослідження такі видатні вчені, як психіатр Теодор Мейнерт, невролог Людвіг Тюрк, психіатр і невролог Константін фон Економо, фізіолог Йоганн Непомук Чермак та багато інших, чиї імена назавжди вписані в історію медицини.
1867 рік став знаковим для віденської хірургії – до міста приїхав Теодор Більрот, хірург, якого вважали послідовником самого Джозефа Лістера. Його новаторські підходи та майстерність призвели до формування хірургічної “школи Більрота”, яка славилася своїми успіхами та прогресивними методиками. Репутацію Віденської університетської лікарні значно підняли дослідження ларинголога Леопольда Шреттера фон Крістеллі. У цій же клініці працював і Едуард Єгер фон Якстталь, чиї офтальмологічні дослідження спиралися на фундаментальні праці Ернста Вільгельма фон Брюке та Германа фон Гельмгольца.
Естафету наукових пошуків у галузі офтальмології продовжили Карл Фердинанд фон Арльт, Ернст Фукс, Карл Штельваг фон Каріон та Карл Коллер, які не лише зробили значні відкриття, але й передавали свої знання студентам університету. Йоганн фон Оппольцер заклав основи цілісної діагностики та терапії, розглядаючи пацієнта як єдиний організм. Серед плеяди видатних представників цієї школи варто також згадати Йозефа Барта, Адама Шено, гінекологів Фрідріха Шаута та Ернста Вертгайма, терапевтів Германа Нотнагеля та Самуеля Зігфріда Карла фон Баша, патологоанатома Густава Гертнера та психіатра Юліуса Вагнера-Яурегга.
Засновник сучасної ортопедії Адольф Лоренц, видатний терапевт Карел Фредерік Венкебах та піонер рентгенології Гвідо Гольцкнехт своїми працями заклали міцний фундамент для подальших наукових досліджень, як це зробили, наприклад, Леопольд Фройнд та педіатр Клеменс фон Пірке.
Важливо! Визнанням світового рівня віденської медичної науки стало присудження Нобелівської премії серологу Карлу Ландштейнеру за відкриття груп крові та фізіологу Роберту Барані за дослідження вестибулярного апарату.
Проте, яскрава епоха Другої віденської медичної школи зазнала серйозного випробування з початком Першої світової війни. Ця глобальна катастрофа стала своєрідним водорозділом, адже подальші медичні дослідження та робота в міжвоєнний період часто проводилися в умовах економічної скрути та мізерної оплати праці, знаменуючи собою завершення золотої ери віденської медицини.
Чорний день в історії віденської медицини: 13 березня 1938 року
13 березня 1938 року стало не просто датою в календарі, а кривавою межею, що розділила світло і темряву в історії віденської медицини. Так званий “аншлюс” Австрії нацистською Німеччиною став початком найтрагічнішого періоду для медичної спільноти Відня.
У вирі політичного безумства та расової ненависті було безжально звільнено понад половину професорів медичних університетів, чия вина полягала лише в їхньому єврейському походженні. Жахлива статистика свідчить, що 65 відсотків віденських лікарів були позбавлені можливості практикувати, їхні долі були скалічені.
Багато видатних дослідників, талановитих лікарів та перспективних студентів були змушені рятуватися втечею, покидаючи рідне місто та свої наукові здобутки. Ті ж, хто не встиг або не зміг втекти, стали безневинними жертвами нацистського режиму, знайшовши свій трагічний кінець у концтаборах або загинувши іншими жахливими способами.
Пам’ять про ці невинні жертви націонал-соціалізму має жити вічно, нагадуючи про жахливі наслідки ненависті та нетерпимості. Віденський медичний університет справедливо оголосив 13 березня 1938 року днем скорботи та пересторогою для майбутніх поколінь, закликаючи ніколи не забувати про ці темні сторінки історії та берегти цінність людського життя та гідності.
Джерела: www.geschichtewiki.wien.gv.at, www.meduniwien.ac.at, magazin.wienmuseum.at